Противостояние: Школа Чародейства и Волшебства (гет)

Іноді, коли вам сниться дещо особливо безглузде, ви раптом замислюєтеся прямо посеред сну: «А що це, власне, коїться? Чи не сон це, часом?». І тоді ви вирішуєте прокинутися. Ну, хоча б одним оком. Так сталося й з Ароном, і ось, нарешті прогнавши свій чудний сон, хлопчик повільно розплющив очі. Він позбувся решток дрімоти буквально за дві секунди, усвідомивши, що настала неділя. Як же довго він чекав на це! По суті, цілий рік — з тої самої поїздки на алею Діаґон, коли Марта повідомила, що отримати чарівну паличку у десять років йому не світить. Востаннє ж вони навідувалися на алею Діаґон одразу ж після дня народження Арона, десятого серпня. Але й того разу обмежилися лише шкільним приладдям — підручниками, мантіями та інгредієнтами для настоянок. Останній тиждень очікування тягнувся особливо довго, що, власне, й не дивно. Сьогодні ж він нарешті стане щасливим володарем чарівної палички і відтепер буде майже повноправним чаклуном! Швидкоруч надягаючи заздалегідь підготований одяг, хлопчик згадав слова Марти: «Вбережи мене Мерлін, якщо я здумаю купити тобі паличку за рік до школи! Статут про Секретність цього не витримає, Ароне, доведеться тобі потерпіти до одинадцятиріччя». Хлопчик усміхнувся своїм думкам, але, глянувши на годинника, його усмішка одразу зів’яла — стрілки показували сьому годину ранку, тоді як вирушити вони з Мартою домовилися о дев’ятій. Будити її в таку рань після повного робочого тижня було б верхом нахабства, тому, заправивши ліжко, Арон влігся з томиком «Історії Хоґвортсу», і вирішив ще раз перечитати біографії Засновників, щоб нарешті точно визначитися зі своїм улюбленим факультетом. На превеликий подив час пролетів непомітно і Арон кулею помчався на перший поверх, ледве почув перші звуки, які красномовно сповіщали про те, що Марта вже прокинулася. Побачивши сяючого вихованця, навіть сонна Марта не змогла втриматись від посмішки.

Через півгодини, вбрана у маґлівський, але від того не менш суворий одяг, тітка вела хлопчика до станції міської електрички. На них чекала довга дорога до центру міста — після електрички вони мали пересісти на потяг метрополітену, а потім ще йти пішки. Марта ледь втрималася щоб не буркнути щось з цього приводу, адже вона звикла до набагато блискавичніших подорожей, але вголос скаржитися на такі дрібнички було не в її стилі. Зрештою, майже через півтори години вони швидко крокували по Чарінґ-Крос-роуд у напрямку непримітного генделика «Дірявий казан». Як раніше пояснювала Марта, цей непоказний заклад, точніше його задній двір, був найпростішим способом потрапити на алею Діаґон, тому сам бар був доволі популярним місцем серед чарівників. Двері генделика були дійсно напрочуд непримітними, оскільки сам Арон їх ледь не проґавив. Він здивовано дивився на маґлів, які звертали увагу лише на сусідні магазинчики, тоді як сам бар, здається, був для них невидимим. Як з'ясувалося пізніше, вхідні двері та вивіска з назвою були зачаровані спеціальними маґловідштовхуючими чарами. Вони пірнули всередину приміщення, і їм довелося проштовхуватися до барної стійки крізь вщент набитий чарівниками заклад. Деякий час очі Арона звикали до напівтемряви, що панувала у цьому крихітному кабачку. Нарешті, побачивши бармена Тома, він привітався вслід за сухим кивком Марти.

— Доброго дня, сер! — Арон посміхнувся думці, що обличчя старого Тома було схоже на старий і зморщений волоський горіх. Бармен же, кивнувши у відповідь Марті і змірявши поглядом хлопця, нарешті хрипко протягнув:

— А-а, молоде покоління... Доброго дня. Прошу, проходьте.

Вони протиснулися вздовж барної стійки, звернули за ріг, і опинилися на задньому дворі шинка, який упирався в руду цегляну кладку. Марта глянула на хлопчика, злегка примруживши очі і смикнувши куточком рота:

— Ти пам'ятаєш, де вхід?

Арон секунду вагався, вишукуючи орієнтир серед щілин між цеглою і нарешті вказав пальцем:

— Звідси три вбік і два вгору. Ось ця цеглина.

Марта тричі стукнула паличкою по вказаній цеглині, і руда кладка, на велике задоволення Арона, почала трансформуватися, буквально за десять секунд утворивши високий прохід у формі арки. Сірі очі жінки тепло блиснули крижинками, і вона повела рукою, запрошуючи хлопчика увійти першим. Арон сміливо ступив усередину, захоплено, неначе вперше, роззираючись довкола.

Алея Діаґон являла собою звивисту вулочку, вкритою бруківкою, з величезною кількістю старомодних будівель, деякі з яких навіть були побудовані зі здоровенного і дуже старого на вигляд каменю. Інші були незграбними і непропорційними, ще одні — різнокольоровими чи навпаки тьмяними. По вуличці струменіли цілі низки чарівників і чарівниць, а перерахувати всі гостроверхі капелюхи було неможливо. Алея Діаґон була справжнім центром магічного світу, мабуть, не лише Лондона, а й усієї магічної Англії. Ця вулиця поєднувала в собі абсолютно різні ролі — від розважального та торговельного центру до «ділового кварталу», де розміщувалося єдине в Англії відділення всесвітнього банку для чарівників «Ґрінґотс». Тут же можна було знайти безліч кав'ярень та кафе, магазинів одягу, магічних аптек, лавку артефактів, магазин мітел для квідичу і навіть магазин чарівних жартів «Відьмацькі Витівки Візлі» — триповерхову будівлю, пофарбовану в їдкий фіолетовий колір. Арон, хоч уже й бував тут, безперервно крутив головою на всі боки, намагаючись розглянути все, всіх і відразу. Іноді Марті здавалося, що шия цього хлопця, за належної старанності, може обернутися на сто вісімдесят градусів. Часом, коли Марта зупинялася для ввічливої, ні до чого не зобов'язуючої бесіди, з однією зі знайомих відьом з Міністерства, Арон одразу приклеювався до якоїсь вітрини і його доводилося вести далі, утримуючи попід ліктем. Зрештою вони дійшли до огрядного дерев'яного фасаду будівлі, пофарбованої у темно-зелений колір. Поглянувши на вивіску, хлопчик відчув, як прискорилося серцебиття. Вивіска проголошувала: «Олівандер. Найкращі чарівні палички». Трохи нижче було прибито невелику табличку, на якій також зазначалося: «Сімейство Олівандер — виробник чарівних паличок з 382-го року до нашої ери». Дочекавшись підбадьорливого кивка Марти, Арон смикнув ручку дверей і переступив поріг.

Опинившись всередині, гості одразу почули тонкий дзвоник, що долинав звідкись із глибини будівлі. Вони з Мартою опинилися в невеликій кімнаті з тьмяним освітленням і давлячою на слух тишею. На протилежному від дверей боці був прилавок, більше схожий на барну стійку. Він був вкритий глянсовою чорною фарбою, а стіна за ним була напхана сотнями довгастих коробочок. На мить Арону здалося, ніби він відчуває ледь чутний дзвін самої магії. Нарешті з проходу за прилавком показався худий сивий чоловік років шістдесяти. Окинувши відвідувачів поглядом, він промовив тихим оксамитовим голосом:

— Доброго дня, вітаю вас у магазині сімейства Олівандер. Мене звуть Джарвіс Олівандер, — Він знову глянув на Арона. — Юний чаклун шукає свою першу чарівну паличку?

— Доброго дня, містере Олівандер! Так, сер, завтра я вирушаю до школи і мені потрібна паличка, сер.

— Що ж, ви прийшли за адресою, містере... — Олівандер вийшов з-за прилавку і попрямував до хлопчика. У його руках була еластична лінійка з дивними срібними поділками, які розташовувалися на різній відстані одне від одного.

— Арон Блеквуд, сер. — хлопчик мало не простягнув було руку, але вчасно схаменувся.

— Отже, містере Блеквуд, якою рукою ви тримаєте паличку?

— Я правша, сер. — Містер Олівандер одразу заходився вимірювати праву руку Арона, попередньо попросивши витягнути її перед собою. Він виміряв відстань від плеча до кінчиків пальців, від зап'ястя до ліктя, потім від плеча до коліна і, зрештою, виміряв обсяг голови. Арон раптом відчув себе лабораторною мишею, а Марта лишень кривувато посміхнулася.

— Містере Блеквуд, всередині кожної чарівної палички знаходиться потужна магічна субстанція. Вона схована у добірну деревину, яка також має свої неповторні властивості. Саме тому немає двох однакових паличок, як немає двох повністю ідентичних феніксів чи єдинорогів. Якщо ж ми використовуємо, припустімо, кілька пір'їн одного фенікса, у такому разі, кожне з них отримає свою деревину. Таким чином, палички з серцевиною з матеріалів однієї тварини в результаті дістаються зовсім різним індивідуальностям. — Арон слухав майстра настільки заворожено, що не помітив, як лінійка спонтанно почала вимірювати відстань від вуха до вуха, поки Олівандер не скомандував їй припинити. — Запам'ятайте одне недоторкане правило, містере Блеквуд: саме паличка вибирає свого господаря, а не навпаки.

«Цікаво, як це працює, — подумав хлопчик, — треба буде про це дізнатися. Колись». Тим часом Олівандер сходив назад за прилавок і повернувся з дюжиною коробочок. Арон завмер у приємному передчутті, подумки гадаючи, які палички були у його батьків, і чи відрізняються методи їх створення в Америці чи де-інде поза Британією.

— Ось, спробуйте цю, клен і волосся єдинорога, дванадцять з половиною дюймів, досить жорстка, — майстер простягнув Арону паличку, трохи висунувши її з коробки, мабуть, щоб самому не торкатися руками, — візьміть і змахніть.

Арон взяв у руку коричневу і досить товсту паличку і, нарешті, трохи помахав нею біля носа, почуваючи себе дурнем, але Олівандер одразу забрав її назад і простягнув наступну:

— Тис і серцева жила дракона, тринадцять дюймів. Ні, не те. Ось, бук та перо фенікса, дванадцять дюймів. Ні-ні, кладіть назад.

У наступні двадцять хвилин Олівандер двічі ходив за новими партіями паличок, і Арон вже почав втрачати надію, коли не підійшла остання паличка з третьої партії. Олівандер провів рукавом по лобі і сказав:

— Так, а ви, здається, незвичайний чарівник, містере Блеквуд. Ну що ж, давайте спробуємо ще дещо.

Коли чоловік повернувся зі складу, у його руках була лише одна коробочка. Арон встиг роздивитись на ній сильно помітний шар пилу.

— Візьміть цю. Вишня та дракон. Чотирнадцять і три чверті дюйми. Пружна. — Арон витяг з коробки довгу, витончену паличку темного кольору з темно-бордовими відливами. Вона одразу здалася йому дещо симпатичнішою за інших, і яке ж було його здивування, коли його рука, ледве обхопивши деревце, сама піднялася над головою і, накресливши нескладну лінію, обсипала кімнату справжнім феєрверком з червоних, золотистих і зелених іскор. По тілу, поколюючи, пробігла хвиля тепла. Арон, мимоволі відступивши на крок, глянув на майстра широко розплющеними очима.

— Неймовірно, містере Блеквуд, прийміть мої вітання! — В очах Олівандера читався подив і навіть легка схвильованість, — Вас обрала своїм господарем дуже незвичайна паличка. Вишневе дерево саме собою досить рідкісне для чарівних паличок. З вишні виходять палички неймовірної сили, вони можуть з легкістю освоїти найскладнішу магію і надати їй дивовижну багатогранність незалежно від серцевини. Але у тандемі з серцевою жилою дракона, така паличка ніколи не дістанеться чарівнику без виняткового самовладання та великої сили розуму. Така паличка може визнати господарем виключно видатного чаклуна, містере Блеквуд.

Арон ошаліло переводив погляд зі своєї палички то на Олівандера, то на Марту. Та схвально кивнула, а містер Олівандер продовжив:

— Але не забувайте про те, що чарівна паличка — це лише інструмент. Вона не чаклує сама по собі, без чарівника, тоді як справжньому майстрові для творіння магії зовсім не обов'язково користуватися нею.

Потім містер Олівандер розповів, як правильно доглядати чарівну паличку і, задумливо побажавши Арону «успіхів у вивченні магії», попрощався з покупцями, взявши одинадцять ґалеонів і два серпики за паличку і набір для догляду за нею. Без кінця крутячи в руках свою довгоочікувану покупку і постійно весело підстрибуючи, Арон, нарешті, підняв голову, щоб запитати:

— Тітонько, а що мав на увазі містер Олівандер, коли казав, що це паличка вибирає власника, а не навпаки?

— Цю аксіому від Олівандерів чують усі, хто купує їхні палички — а це майже вся Англія. — Марта вже трохи втомилася відповідати на нескінченні питання вихованця, а діло йшло тільки до полудня, — Я не настільки обізнана в артефактах, щоб займатися вивченням цього питання, Ароне. Якщо буде цікаво — у Хоґвортсі має бути приголомшлива бібліотека, принаймні, не менша, ніж в Ільверморні.

Арон з хвилину помовчав, думаючи про те, що його батьки, мабуть, теж навчалися в цій Ільверморні, але вирішив не забивати собі голову сумними думками. Все-таки сьогодні був чудовий день, на який він довго чекав. Він згадав про книжкову крамницю, куди хотів зайти, щоб поповнити свою особисту бібліотеку, котра потихеньку, але невпинно зростала. Тим часом Марта повела Арона в бік будівлі з білого мармуру, що височіла над іншими. Арон поглянув на Марту:

— Хіба ми збиралися в Ґрінґотс? А навіщо нам туди?

— Є одне дільце, містере Блеквуд. — Марта ледве помітно усміхнулася половинкою губ. Вона вже боязко уявляла, як Арон засипатиме її запитаннями, коли вони вийдуть із банку.

Нарешті вони опинилися біля самої будівлі і, піднявшись сходами, пройшли між величезними колонами. Двері банку виглядали дуже важкими і були виготовлені з металу, що нагадує мідь. На вході стояв справжнісінький гоблін. Він був, на подив Арона, на голову нижче за нього, зі смаглявим обличчям, гострою борідкою і довжелезними пальцями, які тримали, здається, тютюнову люльку. Побачивши відвідувачів, гоблін чемно кивнув і випустив хмарку диму. Марта несхвально смикнула носом і пробурмотіла щось на кшталт «нестерпні чортові істоти». Тепер вони опинилися перед іншими дверима, цього разу — срібними, на яких було вигравіровано невеликий вірш-застереження для злодіїв. Як було відомо Арону, останнє і мало не єдине пограбування Ґрінґотса вдалося Гаррі Поттеру та його друзям трохи більше десяти років тому. Двоє гоблінів злегка вклонилися і пропустили їх до срібних дверей, які самі й відчинилися. Арон, бувший тут уперше, з цікавістю оглядав кімнату, де вони опинилися. Вони були у великій залі, також оздобленій мармуром, але вже у темніших тонах. Стелі тут не було. Замість неї, футах за п'ятдесят від підлоги був скляний дах у формі куполу. Арон намагався прикинути, скільки будиночків з Норс-роуд могло б вміститися у цій залі. За периметром приміщення тяглася стійка, за якою на високих триногих стільчиках сиділи десятки гоблінів. Деякі з них робили якісь позначки в товстелезних книгах, інші зважували і оглядали крізь збільшувальне скло золоті монети, потім складаючи їх у рівні стовпчики. На мить погляд Арона затримався на гобліні, який крутив у своїх довгих, кігтистих пальцях величезний, розміром з невелике яблуко, смарагд. Марта, знайшовши вільного гобліна, вказала на нього поглядом, і вони з Арон підійшли до стійки.

— Добридень, шановний, — Марта перемикнулася на вкрай офіційний тон, — ми хотіли б відвідати сховище містера Арона Блеквуда, сейф номер п'ятсот п'ять.

«Що? Сейф Арона Блеквуда?» — Хлопчик не зовсім розумів те, що відбувається. Мав свій сейф? Але звідки? Марта ніколи не говорила йому про це. Можливо, це вона колись давно поклала невелику суму на депозит, щоб він мав гроші на у Хоґвортсі? Тим часом, гоблін, дописавши нарешті свої закарлючки, сфокусував погляд на Марті:

— Маєте ключа?

— Авжеж, — Марта дістала невеликий золотий ключик і дзвінко поклала його на стіл перед самісіньким носом гобліна, — також я хочу зробити запит на банківську виписку щодо стану рахунку та історію витрат з моменту його відкриття.

— Дуже добре, — протягнув гоблін єлейним голосом, — у такому разі... Краньякс! Проведи містера Блеквуда і міс Грейвз до сейфа п'ятсот п'ять.

Гоблін, що з'явився з задньої кімнати, судячи з усього, Краньякс, виглядав помітно молодшим за першого. Взявши зі столу маленький ключик, він вказав Марті з Ароном на інші двері і попросив йти за ним. Вони увійшли в похмурий коридор, який, на подив Арона, котрий чекав побачити ще більше мармуру, виявився кам'яним. Коридор круто спускався донизу і освітлювався мерехтінням смолоскипів, тут пахло вогкістю та вологою. Деякий час вони мовчки йшли за службовцем банку, поки коридор спускався дедалі нижче. Нарешті вони вийшли до якогось безформного приміщення (швидше за все це була печера) і виявили там невеликий візочок на вузьких рейках, достатньо просторий для них трьох. Всадивши Марту з Ароном на задню лаву, гоблін з поважним виглядом сів уперед, і вагонетка рушила, поступово набираючи швидкість. Спочатку Арон намагався запам'ятати шлях, але нескінченні повороти дуже скоро заплутали хлопчика. Іноді вагонетка на шаленій швидкості пікірувала вниз, і тоді Арон з острахом щосили стискав поручень, а Марта лише хмурилася, щільно підібгавши губи. Через високу швидкість візочка подорож здавалася Аронові якимось нескінченним атракціоном, але врешті-решт вагонетка зупинилася, і Краньякс повів відвідувачів крізь невеликий коридор до округлої кімнати. Арон помітив, що кам'яна кладка стін тут була вже рівною, а освітлення — яскравішим. У кімнаті, прямо в її стінах, була дюжина сейфів з круглими, овальними або прямокутними дверима. Сейф номер п'ятсот п'ять був майже навпроти входу в кімнату. Краньякс встромив ключ в отвір замку по саме вушко, потім приклав свою долоню на те місце, де мала б бути ручка дверцят. Звичайно, ніякої ручки там не було й близько. Арон з подивом дивився, як округлі двері сейфа почали розчинятися в повітрі. Коли двері не стало, Краньякс відійшов трохи вбік і зробив жест рукою, запрошуючи увійти.

Арон глянув на Марту, яка не проронила ані слова за всю поїздку.

— Тітонько, це що, мій сейф? Тобто, його вміст теж?

— Так, Ароне, це твій сейф. Всі питання поставиш потім, коли виберемося звідси. — Марта легенько підштовхнула хлопчика до сховища. — Два семестри Хоґвортсі вже оплачені. Тобі потрібно купити сову і взяти трохи грошей на кишенькові витрати плюс ще трохи про всяк випадок, і плюс ще трохи, якщо ти збираєшся купити книги поза шкільною програмою або зробити інші покупки.

Арон зазирнув усередину. Акуратними рівними стовпчиками лежали великі золоті ґалеони. Золотих стовпчиків було багато. Срібних серпиків було приблизно стільки ж, а кнатів хлопчик не помітив зовсім. Арон хотів був прикинути скільки тут золота, але згадав, що їм обіцяли надати виписку про стан рахунку.

— Гадаю, п'ятдесяти ґалеонів буде цілком достатньо. — Марта простягла йому невеликий мішечок, і Арон почав відраховувати монети. "Шкода, що немає монет номіналом у кілька ґалеонів", — подумав він.

Незабаром вони пішли назад до вагонетки і цілком вдало повернулися до головної зали банку. Краньякс відвів Арона та Марту до першого гобліна, до якого вони вже зверталися, не забувши уточнити його ім'я:

— На цьому я вас залишу з шановним Ґрінгарком. — Краньякс трохи помітно вклонився і зник з виду. Арон розсудив, що раз вже він власник рахунку, отже і говорити зобов'язаний він. До того ж, Марта, зважаючи на все, явно не горіла бажанням зайвий раз спілкуватися з представниками цієї раси.

— Шановний Ґрінгарк, я хотів би дізнатися про стан мого сейфу, е-е, тобто, рахунку, а також, коли і ким він був відкритий. — Арон, трохи знітившись від своєї незв'язної мови, мовчки дивився на гобліна. Той, відірвавшись від своєї книги за кілька секунд, глянув на хлопчика, а потім повільно дістав з шафки якісь папери і поклав на стіл.

— Тут вся інформація стосовно вашого сейфу, — гоблін підсунув папери прямо під ніс Арону, — а також виписка про стан вашого рахунку з моменту його відкриття.

Арон витріщився на щільний, шорсткий аркуш паперу, підв'язаний з іншими темно-зеленою стрічкою. Вигадливі літери рясніли закарлючками:

БАНК ҐРІНҐОТС

СЕЙФ №505

Власникц: Арон Фінеас Блеквуд

Створений: 25 вересня 1998 року Ральфом Августусом Блеквудом

Рівень захисту: п’ятий

Тип: дитячий депозитний сейф

Опікун: Марта Аркадія Грейвз

Арон дивився туманним поглядом крізь гобліна. Сейф було відкрито через півтора місяці після його народження. Цікаво, чи всі чарівники так роблять, з тих, хто має рахунки у Ґрінґотсі і дітей? На мить його відвідала дивна думка, і він вирішив уточнити:

— Шановний, скажіть, а хто був опікуном з самого початку?

Трохи подумавши, Грінгарк відповів:

— Містер Блеквуд, щоб відповісти на ваше запитання, я можу запросити докладну історію вашого сейфа в бухгалтерії. Заголовна карта відображає інформацію про сейф у реальному часі, — Грінгарк зітхнув, — але, вважаю, що спочатку піклувальником був той, хто відкрив вам рахунок.

Арон почав задумливо перегортати листи і дійшов до виписки про стан рахунку. Виявилося, його батько поклав у депозитний сейф сім із половиною тисяч ґалеонів лише під два з половиною відсотки річних. «Жадібний народ ці гобліни», — подумав Арон. Виписка говорила, що тепер на його

рахунку мало бути трохи більше п’яти з половиною тисяч ґалеонів. Оскільки Марта щороку брала з сейфу по триста ґалеонів, ймовірно, для витрат на Арона, а жалюгідний відсоток від банку не покривав цієї суми повністю, Арон збіднів майже на дві тисячі золотих монеток за свої одинадцять років. Ще чотириста ґалеонів було знято з рахунку Ральфом Блеквудом у жовтні двохтисячного року — так говорила виписка. «А ось це цікаво, — подумав Арон, — навіщо батькові знадобилося знімати цю суму з дитячого рахунку сина? До того ж, це сталося незадовго до його зникнення і смерті матері». В черговий раз пообіцявши собі будь-що дізнатися про долю батьків, Арон звернувся до гобліна з останнім питанням:

— Скажіть, а що означає «дитячий сейф»?

— Містере Блеквуд, після досягнення сімнадцяти років ви зможете отримати в своє розпорядження сейф спадкоємця роду. — Відповідь Ґрінгарка була напрочуд лаконічна.

«Спадкоємця роду? Тобто, цей дитячий сейф, на вміст якого можна прожити половину життя — це так, дрібничка?» — здивувався подумки Арон і пробелькотав:

— Сейф спадкоємця роду? А… О-о. Зрозуміло. Дякую вам, шановний, більше запитань у мене немає. — Арон простягнув гобліну папери і підвівся, — До побачення.

— На все добре, містере Блеквуд.

Арон розгублено глянув на Марту, лице котрої не виражало жодної емоції, і вони поспішили на вихід — обидва вже зголодніли, а попереду ще був невеликий марш по деяких магазинах алеї Діаґон.

Сейф у банку став для Арона ще більшим сюрпризом, ніж вишнева чарівна паличка. Арон знав, що він походить з, хоч і не зовсім стародавнього, але достатньо старого роду. Та при цьому він ніколи особливо не замислювався над фінансовою стороною життя, і тим більше навіть не сподівався на хоч якусь спадщину. Мабуть, Марта не розповідала йому про цей сейф з суто виховних мотивів — щоб з хлопчика ненароком не виріс пихатий дурень з гострою формою нарцисизму.

Вони забігли до найближчого кафе і, замовивши страву з чудернацькою назвою, поклавшись на досвід Марти, стали чекати. Арон деякий час подумки сортував питання, що вирували у голові, від найбільш до найменш його цікавлячих і, врешті, видав:

— Тітонько, якщо є сейф спадкоємця роду, то існує і сейф голови роду? — Арон запитливо дивився на Марту, і та ствердно кивнула. — Тобто, зараз рід Блеквудів має голову?

— Так, Ароне. Можливо, твій батько живий. До того ж, я не пригадую вісті про смерть мого діда Фінеаса, який доводиться тобі прадідом.

— Мій прадід живий і знаходиться десь в Америці?! Але чому ти не казала мені раніше? — Арон здивовано дивився на опікунку.

— Ми з Фінеасом остаточно втратили зв'язок одразу після мого від'їзду до Англії. Взагалі мій дід мав своєрідні погляди на сім'ю. Скажімо так, набагато більше уваги він приділяв синові, аніж доньці. — Марта перевела дух, — Тому, якщо хтось і міг би знати, де зараз Фінеас, то це твої дід з батьком.

— Але дід загинув, а батько зник… — Арон опустив погляд. Якщо прадід живий, варто його знайти — він міг би пролити світло на багато питань, що цікавлять Арона. Ось тільки як одинадцятирічного хлопчика знайти прадіда за океаном? Нарешті офіціантка принесла їжу, і Арон відігнав геть важкі думки. Упоравшись з обідом, хлопчик усміхнувся Марті:

— Залишилося купити сову та пару книг. Ходімо?

— Так, треба ворушитися, я взагалі збиралася повернутися додому засвітло, — Марта блиснула очима, — ось тільки книг бери стільки, скільки сам зможеш забрати.

Післяобідня спека трохи прорідила ряди чарівників, і алея Діаґон тимчасово перестала нагадувати вулик. Арон раптом згадав про свою нову чарівну паличку і дістав її з коробки. Сонце погравало на полірованому дереві, а хлопчик ніби відчував пульсуюче тепло, що сходило від ручки. Спіймавши застережливий погляд Марти, Арон сховав паличку в кишеню — хтозна, раптом вона знову вибухне феєрверком прямо посеред вулиці. Вони дісталися невеликої будівлі, вивіска якої гласила: «Соваріум Айлопса. Найкращі поштові сови». Зсередини приміщення виявилося дуже темним, Арон насилу міг розгледіти куди йти. Звідусіль чулися шерехи, шелест пір'я і клацання дзьобів. Додатковими джерелами світла слугували десятки пар жовтих очей, спалахуючи то там, то сям по всьому приміщенню. Продавець, що раптом вийшов із мороку, заходився розповідати Арону про особливості різних сов, зрозумівши, що хлопчик не уявляє, який саме птах йому потрібен. Проте вибирати довго не довелося — Арон визначився одразу, як тільки на очі попався Пустельний пугач. Це була великий, неймовірно гарний і величний птах — золотисте забарвлення пір'я з чорним вкрапленням чудово поєднувалося з величезними янтарними очима в чорному обідку. Купивши для пугача величезну клітку і пакет совиних ласощів, Арон вийшов назовні, а його мішечок із золотом втратив цілих вісімнадцять ґалеонів. Трохи порадившись з Мартою і не звертаючи уваги на її «це лише сова», Арон вирішив назвати пугача Зевсом. На його думку, ім'я чудово відповідало величному вигляду птаха, який, щоправда, зараз спав, сховавши голову під крило.

Наступна година пішла на прискіпливе вивчення книгарні «Флоріш та Блотс». Ускладнювалося все наявністю величезної клітки, з якою було не так просто протискатися між вузькими стелажами з книгами. У цьому магазині Арон помітив кількох юних чарівників і чарівниць, які явно шукали собі підручники. Ті, хто був молодшим, прийшли у супроводі батьків, а підлітки років п'ятнадцяти були з друзями. Зрештою, Арон обзавівся «Просунутим курсом теорії магії» Адальберта Вофлінга, томиком «Розвиток та занепад Темних мистецтв», який Марта не надто горіла бажанням купувати, а також екземпляром «Книги забутих старовинних заклинань». Заплативши за все це добро чотири ґалеони і шість серпиків, вкрай задоволений своїми придбаннями Арон і Марта, що вже геть вимоталася, завершили свій хресний хід кількома кульками морозива в кафе Флоріана Фортеск'ю.

Врешті, коли на клітку Зевса були накладені маґловідштовхуючі чари, книги складені в рюкзак, а мішечок з золотом, що залишилося, і чарівна паличка гарненько приховані, Арон і Марта вийшли з «Дірявого казана». Незабаром вулиця Чарінґ-Крос-роуд змінилася вагоном метро, а вагон метро — вагоном міської електрички. Вечір, що спустився на Норс-роуд, привітав втомлених мешканців будинку номер тридцять один м'якими променями ховаючогося сонця.

Через деякий час, коли Марта вряди-годи дозволила собі розтягнутися на дивані прямо у вітальні і послухати чарівне радіо, Арон знову вийшов на вулицю і рушив у бік будинку, в якому проживав його єдиний друг. Хлопчик вирішив, що було б правильно повідомити його про свій від’їзд, хоч і з запізненням. На щастя, він одразу ж натрапив друга — той якраз повертався з мамою з магазину, але, побачивши Арона, одразу пішов назустріч, залишивши матері пакет продуктів. Недовго погулявши з Томом вулицею, Арон, зібравшись з духом, видихнув:

— Слухай, Томе, я завтра їду. Надовго. Можливо до Різдва, а може й до наступного літа. У мене є дядько в Единбурзі, я поки що поживу в нього.

Том очікувано сприйняв новину без ентузіазму, навіть не розпитуючи, чим викликаний такий раптовий і довготривалий від’їзд. Ще трохи поговоривши з другом, Арон клятвено пообіцяв іноді дзвонити чи писати та розпрощався. У голові проскочила сумна думка, що він щойно втратив друга.

Ураганом злетівши на другий поверх, Арон заходився збирати свою дорожню сумку. Чарівна паличка, мішечок із залишком золота та «Просунутий курс теорії магії» удостоїлися місця у рюкзаку. Арон глянув на Зевса — той і досі спав. Хлопчик наповнив кормушку совиними ласощами і спустився вниз — він готовий був побитися об заклад, що Марта приготувала довгу напутню промову.

Цієї ночі Арон заснув далеко за північ, коли Зевс вже повернувся з нічного полювання. Марта лягла ще пізніше, попередньо стягнувши зі сплячого Арона важку книгу.