"Колекціонер"
Тед Люпин - Розі Візлі.
564 слова

Розі тендітна, мов метелик. Тед думає, що до неї і доторкнутися не можна — зламаєш крильця, і все, не злетить більше твій махаон ніколи. Він супиться і відвертається, похмуро буркнувши щось у відповідь на щире “Гарного дня, Люпин!”. Чорт би забрав ту Розі!
Літо спекотне, літо духмяне, у цього літа запах стиглих черешень і на смак воно — солодке-солодке. І Розі кружляє навколо барвистим набридливим метеликом — не відгониш же ніяк. Розі сімнадцять, її яскраві легкі сукенки і хитрі сині очі ввижаються Теду в снах, і він зовсім не знає, що з цим робити. Розі якось надто різко перетворилась з дівчинки в дівчину, і він би й радий не звертати на це увагу, та літо надто спекотне й сукні в Розі надто короткі.
Скільки себе пам’ятає, Тед проводить літо в Годриковій Долині. Тут Гаррі й Джинні, такі якісь теплі й вічно закохані, тут мала Лілі-забіяка, серйозний Албус-зануда, задеркуватий Джеймс-зазнайко. Сюди приїжджають щолипня Х’ю разом зі своїми тераріумами — хлоп’я схиблене на крихітних породах акромантулів, Ґеґрід просто в захваті — й Розі з книжками, сюди залітають у гості мала Аліса Лонгботтом і Скопрпіус Мелфой. І ще минулого літа все було прекрасно: дітлахи билися й мирилися, ганяли квофоли й розігрували бажання в плюй-каміння. Дітлахи до хрипу сперечалися, кому дістанеться остання цукерка, продумували геніальні плани з проникнення у батьків кабінет і викрадення мантії-невидимки. Ще минулого літа все було так звично, так просто, так... правильно. А зараз — усе пішло шкереберть.
Лілі-забіяка уже не лупцює Мелфоя, а тримає за руку ніжно й цілує, поки батьки не бачать. Джеймс сидить цілодобово за підручниками, бо ж за кілька тижнів йому здавати вступні іспити до Академії Чарів. Албус з Алісою напружено обирають професію, Х’ю поїхав разом з Лавгудами в експедицію в Південну Америку, а Розі... А Розі й на крок від нього не відходить.
У Розі медове довге волосся, пухнасті кучері пахнуть літом і свіжістю. У Розі небесні глибокі очі, Розі не ходить — літає, і її запах огортає Теда з голови до п’ят. Розі любить черешні, сукні й танці, ставить свої платівки, тягне Теда за руки: “Ну побудь хоч трошки джентльменом, леді не можна залишати нудьгувати! Один танець! Один-однісінький!”, а Тед і доторкнутися до неї зайвий раз боїться.
Бо Розі приходить у сни — тендітна, витончена, легка. Розі скидає свої сукні, яскрава тканина падає додолу, і вона постає перед ним — юна, гаряча, жива. Розі, дивовижний метелик, цілує його у снах палко, тулиться до нього своїм тілом гарячим, віддається йому до останку, до знемоги, до божевілля. І вони кохаються, і вир з барвистих тканин відносить їх кудись далеко, і... І на ранок Тед думає, що особливих метеликів треба наколювати на шпильку й зберігати під склом.
Розі мружить хитро сині очі, каже: “Люпин, черешень хочеш?”. Тед киває й не зводить з неї очей. Розі сімнадцять, йому — двадцять шість, і хай горить воно все синім полум’ям, але цілувати Розі хочеться не тільки уві сні.
І він, зрештою, цілує. Обхоплює долонями її обличчя, цілує різко й жадібно, притискає до себе, гарячу й покірну, отак, дівчинко, ближче, ще ближче, відчуй, як це, відчуй мене. Руки зіжмакують нетерпляче поділ квітчастої сукні, торкаються стегон, і дівчина здригається. Розі медова й духмяна, Розі стогне приглушено, видихає ледве чутно у вухо: “Люпин, я вже думала, ти ніколи не здасися...”
Розі — сімнадцять, і сьомий курс Ґоґвортсу ніхто не відміняв. А те, що Тед цього року викладатиме Захист від темних мистцетв, буде їй подарунком до нового навчального року.